Практика розгляду судами земельних спорів
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантоване ст. 14 Конституції України.
Починаючи з 1990 р., коли Верховна Рада України проголосила курс на реформування сільськогосподарського виробництва, основою якого завжди була і є земля, відбуваються докорінні зміни у праві власності на землю. Ці зміни зумовили нові правовідносини в суспільстві, викликали активність громадян, особливо зайнятих у сільськогосподарському виробництві, щодо вирішення питань про право власності на землю.
Реформування колективних сільськогосподарських підприємств (далі — КСП) на засадах приватної власності на землю та майно здійснюється шляхом забезпечення всім членам КСП права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання.
Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою лише відповідно до земельного законодавства, що регулює земельні відносини з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, передбачає раціональне використання та охорону земель.
Протягом усього періоду реформування сільськогосподарського виробництва відбувалося розширення і вдосконалення відповідного законодавства. Ці зміни в законодавстві, що регулює земельні відносини, спонукали Верховну Раду України до прийняття у жовтні 2001 р. нового Земельного кодексу України (далі — ЗК 2001 р.), який набрав чинності з 1 січня 2002 р. До цього земельні правовідносини регулювалися Земельним кодексом України за редакцією 1992 р. (далі — ЗК 1992 р.), а також окремими законами з цих питань, Указами Президента України, нормативними актами органів державного управління.
Важливу роль у реформуванні земельних відносин, застосуванні правових норм чинного законодавства відведено судам. При виникненні будь-яких спорів, пов’язаних з правом приватної власності на землю та правом користування нею, в яких однією зі сторін є громадянин, законом надано право заінтересованим особам для їх вирішення звертатися до суду. Це відповідає вимогам ст. 124 Конституції про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
З метою вивчення практики розгляду судами справ по земельних спорах із застосуванням відповідного законодавства, виявлення й усунення недоліків при їх розгляді, роз’яснення питань, що виникають під час розгляду цих справ, і для однакового застосування чинного законодавства Верховний Суд України та апеляційні суди здійснили узагальнення практики вирішення справ, які суди розглядали в 2001 р. і в I півріччі 2002 р.
Крім зазначених категорій справ суди вирішували й інші спори, що регулюються земельним законодавством, зокрема про відшкодування шкоди, заподіяної власникам та землекористувачам земельних ділянок. Але таких справ порівняно з тими, що пов’язані з приватизацією землі, значно менше. При цьому законодавче регулювання і практика розгляду їх судами протягом багатьох років в основному стабілізувалися, й особливих труднощів щодо вирішення таких спорів у судах не виникає.
Що ж до стану вирішення судами спорів, що виникають у процесі реформування земельних відносин, то як свідчить аналіз розглянутих справ, хоча в цілому суди правильно відповідно до норм закону вирішують такі спори, але окремі з них допускають помилки в застосуванні законодавства до одних і тих же правовідносин, розглядають справи без з’ясування дійсних обставин справи, ухвалюють неконкретні рішення.
Недоліки у законодавчому регулюванні правовідносин створюють для судів труднощі у вирішенні окремих спорів.
Узагальнюючи судову практику, Верховний Суд України та всі апеляційні суди проаналізували 11235 справ, з них 6790 пов’язані з приватизацією землі, її успадкуванням, 3355 справ — із здаванням в оренду приватизованої землі, 33 справи — про відшкодування збитків, завданих власникам землі, 1057 — щодо спорів з приводу порушення правил добросусідства при користуванні землею. Із усіх зазначених справ позови задоволені у 7368, що складає 65,6 % від кількості аналізованих; відмовлено у задоволенні позовних вимог у 1570 справах, або 13,97 %; залишено без розгляду, закрито провадження з різних підстав у 2354 справах, або 20,95 %.
При вирішенні земельних спорів суди керувалися законодавством, що регулює земельні відносини в державі, зокрема: Конституцією України; ЗК 2001 р.; законами України: від 7 лютого 1991 р. «Про власність», від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство», від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі"; Указами Президента України: від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (далі — Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи…"), від 8 серпня 1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі — Указ Президента «Про порядок паювання земель…"), від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», від 12 квітня 2000 р. «Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи», від 2 лютого 2002 р. «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян — власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)"; постановами Кабінету Міністрів України: від 25 грудня 1998 р. «Про затвердження порядку державної реєстрації договорів оренди землі», від 24 січня 2000 р. «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)».
Крім того, з різних питань реформування земельних відносин були напрацьовані рекомендації та методики, які суди також використовували.
Строки звернення за захистом порушеного права
Процес приватизації землі розпочинався з передачі її у власність КСП, сільськогосподарським кооперативам, акціонерним товариствам (далі — АТ), створеним на базі колишніх колгоспів, радгоспів та інших державних підприємств на підставі державного акта на право приватної власності на землю з доданим до нього списком осіб, які мали право на одержання своєї частки землі.
Після уточнення і затвердження списків таких осіб, обміру одержаних земель було визначено розмір та вартість частки, що припадає на кожного члена колективу, і кожному з них видано відповідний документ — сертифікат про право власності на визначену частку (пай). Власник сертифіката набув право за власним бажанням виділити свою частку, тобто вимагати відведення належної йому частки землі в натурі. При реалізації цього права замість сертифіката, який підлягає передачі державній адміністрації, власник отримує інший документ — державний акт на право приватної власності на конкретну ділянку землі.
За статистичними даними аналізованих справ, позови з вирішення спорів, пов’язаних із паюванням землі, подають в суди в основному такі категорії громадян: колишні члени колгоспів, інших сільськогосподарських підприємств; члени КСП — про визнання права на земельну частку (пай); спадкоємці — про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування.
Неоднаково відповідно до статей 71, 75, 76, 80 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) вирішувалися судами питання щодо дотримання позивачами строків звернення спадкоємців до суду з позовами про визнання права на земельну частку (пай).
У багатьох випадках суди, задовольняючи позовні вимоги, взагалі не перевіряли і відповідно не вирішували питання про наявність підстав для захисту порушеного права внаслідок пропуску строку для звернення до суду та не враховували, що згідно зі ст. 80 ЦК закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.
Так, у справі за позовом С. до КСП ім. Щорса і Московської сільської ради та у справі за позовом Б. до КСП «Таврія» і Любимівської сільської ради про визнання права на земельний пай Вільнянський районний суд Запорізької області задовольнив позови. При цьому суд не звернув уваги на те, що в державні акти на передачу землі у власність були зареєстровані: КСП ім. Щорса — у 1995 р., КСП «Таврія» — у 1994 р. До суду позивачі звернулися відповідно у 2000 р. та 2001 р. Суд не врахував строк позовної давності, не з’ясував поважність причин його пропуску і не дав зазначеним обставинам належної оцінки.
На пред’явлення позову про витребування належного громадянинові майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлений ст. 50 Закону «Про власність» і ст. 71 ЦК трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. У наведених випадках земельна ділянка передавалась у колективну власність юридичній особі, а її члени почали спільно володіти нею після одержання державного акта про право колективної власності. Тому судам необхідно з’ясовувати, з якого часу починається перебіг позовної давності.
У випадках, коли правовстановлюючі документи на майно, придбане кількома особами з метою створення спільної власності, оформлені на одного з них і всі вони користувалися цим майном, строк позовної давності для вимог про визнання права на майно учасника спільної власності, не зазначеного у правовстановлюючому документі, обчислюється відповідно до ст. 76 ЦК з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися, що його право на це майно оспорюється, а не з часу оформлення угоди на придбання майна.
Траплялося, що суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання права на земельну частку (пай) і розглядали їх по суті без з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до вирішення спору.
Наприклад, до Берегівського районного суду Закарпатської області надійшло 11 позовних заяв з вимогами про видачу сертифіката про право власності на земельну частку (пай) і відведення цієї частки в натурі. При цьому в п’яти з них позови пред’явлено до районного відділу земельних ресурсів та реорганізаційної комісії КСП, в інших чотирьох — до районної державної адміністрації, сільської ради та комісії по реорганізації КСП і в двох справах — до районного відділу земельних ресурсів та ліквідаційної комісії сільськогосподарських підприємств.
Усі позови суд задовольнив. Але оскільки відповідачами за позовами були різні органи, то суд відповідно постановив рішення, згідно з якими в одних випадках видати сертифікати на земельну частку (пай) та виділити земельну ділянку в натурі зобов’язав Берегівський районний відділ земельних ресурсів, а в інших районний відділ земельних ресурсів та ліквідаційну комісію, або райдержадміністрацію — видати сертифікат, а сільську раду і ліквідаційну комісію (комісію з реформування КСП) — виділити земельний пай в натурі.
При вирішенні цих справ суд не врахував, що відповідно до Указу Президента «Про порядок паювання земель…» сертифікати на земельну частку (пай) видають районні державні адміністрації, які і є належними відповідачами за такими вимогами.
Місцеві державні відділи земельних ресурсів, у тому числі районні, є землевпорядними органами і не наділені повноваженнями щодо видачі державних актів або сертифікатів, а тому пред’являти до них вимоги про це не можна.
Місцева рада може бути відповідачем у справах щодо вирішення земельних спорів за умови, що спірні землі перебувають у віданні цієї ради, зокрема в тих випадках, коли у її віданні перебувають не розпайовані землі, або резервний фонд землі, або землі, що підлягали паюванню, та в інших випадках, коли спірна земельна ділянка перебуває у власності чи користуванні відповідної ради.
Вирішення спорів про право на земельну частку (пай)
Процес приватизації землі, що триває в державі й нині, розпочався після прийняття 13 березня 1992 р. Постанови Верховної Ради України N 2200-XII «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі».
На базі колишніх колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств були створені КСП, яким землю передано на підставі державного акта на право колективної власності на неї. Таке право на землю отримали всі колишні працівники колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських утворень, пенсіонери, які стали членами новостворених КСП. Кожному з них належала частка (пай), кожен набув право при бажанні отримати її для самостійного господарювання, створення селянського (фермерського) господарства, передачі в оренду або залишення своєї частки землі у колективній власності членів КСП на умовах оренди.
На практиці втілення прав на землю супроводжувалося великим обсягом робіт з уточнення і погодження списків осіб, які мали право на земельну частку (пай), складення схеми поділу земель, визначення розміру та вартості цих часток. Під час цієї роботи виникали спори, за вирішенням яких заінтересовані особи зверталися до суду.
Право на земельну частку (пай) згідно з п. 2 Указу Президента України «Про порядок паювання земель…» мають члени КСП, кооперативу, АТ, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Вирішуючи питання про право певної особи на земельну частку (пай), суд повинен з’ясувати, чи була ця особа членом КСП на час передання державного акта про право колективної власності на землю та чи була вона внесена до списку осіб, що додається до цього державного акта.
Не всі суди при розгляді справ про визнання права на земельну частку (пай) враховували, що таке право виникає у члена КСП з моменту одержання цим підприємством (товариством, кооперативом) державного акта на право колективної власності на землю.
Ось приклади такого підходу деяких судів до вирішення зазначених справ. Ярмолинецький районний суд Хмельницької області задовольнив позов М. про визнання права на земельну частку на землях СТОВ «Вітчизна» за її матір’ю Г., яка померла 3 липня 1995 р. Суд постановив рішення без з’ясування дати отримання товариством державного акта на право колективної власності на землю.
А Кегичівський районний суд Харківської області задовольнив позов М. до ПОСП «Зоря» про видачу сертифіката на земельну частку з тих підстав, що позивачка працювала в колгоспі, а потім у колективному підприємстві з 10 вересня 1989 р. до 17 березня 1996 р. і на час виходу Указу Президента «Про порядок паювання земель…» була членом недержавного сільськогосподарського підприємства. При цьому державний акт на право колективної власності на землю та списки до нього не досліджувалися і до уваги не бралися, зокрема, коли акт на право колективної власності на землю отримано господарством, хоча саме ці обставини мають велике значення у вирішенні таких спорів.
Не всі суди однаково вирішували питання про підстави виникнення права на одержання земельної частки (паю) навіть у межах однієї області.
Так, Бучацький, Підволочиський і Теребовлянський районні суди Тернопільської області відмовили у задоволенні позовів спадкоємцям про право власності на земельну частку (пай), посилаючись на те, що спадкодавці хоча й були членами КСП і внесені у списки, додані до державних актів на право колективної власності на землю, однак не встигли отримати земельні сертифікати, оскільки померли до їх видачі.
Інші районні суди цієї ж області — Підгаєцький, Козівський, Шумський, Тернопільський — дотримувалися позиції, що право на пай виникає у члена КСП з моменту одержання цим підприємством землі у колективну власність, незалежно від того, чи був одержаний сертифікат.
Деякі суди вважають, що член колективу будь-якого сільськогосподарського підприємства, незалежно від того, скільки він там пропрацював до створення на базі підприємства КСП, за умови, що він не подавав заяви про прийняття його в члени КСП і не був внесеним до списку, доданого до державного акта на право колективної власності на землю, права на земельну частку (пай) не набуває.
Зокрема, Кременчуцький районний суд Полтавської області відмовив у позові М. про визнання права на земельну частку (пай) виходячи з того, що з 1990 р. по 20 серпня 1996 р. він працював у радгоспі, який 21 серпня 1996 р. на підставі рішення загальних зборів реорганізовано в КСП. 31 березня 1997 р. підприємству видано державний акт на право колективної власності на землю з доданим відповідним списком. Позивач не звертався із заявою про прийняття його в члени КСП. Позицію районного суду в цій справі підтримав апеляційний суд Полтавської області. Зрештою позивача не включили до списку осіб, які мають право на земельний пай.
Є суди, які при задоволенні вимог колгоспних пенсіонерів про визнання права на земельну частку (пай) не зважають на наявність чи відсутність обставин, пов’язаних із подачею ними заяв про прийняття в члени КСП.
Так, Саратський районний суд Одеської області задовольнив позов Д. до Кривобалківської сільради, СВК ім. Кірова про визнання права на земельну частку (пай), пославшись на те, що позивачка з 1948 р. працювала в колгоспі ім. Кірова, в 1973 р. вийшла на пільгову пенсію і на час отримання державного акта про право колективної власності на землю була колгоспною пенсіонеркою. Однак її до списку осіб, які мають право на отримання земельної частки (паю), чомусь не внесли.
Інколи, задовольняючи позови про визнання права власності на земельну частку (пай), суди у постановлених рішеннях посилалися на доводи, які не давали підстав для задоволення позову, або ж задовольняли такі позови без з’ясування важливих обставин. Однією з них є те, чи був позивач членом колективу і чи внесений до списку, доданого до державного акта на право власності на землю.
Повний текст:
Практика розгляду судами земельних спорів
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантоване ст. 14 Конституції України.
Починаючи з 1990 р., коли Верховна Рада України проголосила курс на реформування сільськогосподарського виробництва, основою якого завжди була і є земля, відбуваються докорінні зміни у праві власності на землю. Ці зміни зумовили нові правовідносини в суспільстві, викликали активність громадян, особливо зайнятих у сільськогосподарському виробництві, щодо вирішення питань про право власності на землю.
Реформування колективних сільськогосподарських підприємств (далі — КСП) на засадах приватної власності на землю та майно здійснюється шляхом забезпечення всім членам КСП права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання.
Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою лише відповідно до земельного законодавства, що регулює земельні відносини з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, передбачає раціональне використання та охорону земель.
Протягом усього періоду реформування сільськогосподарського виробництва відбувалося розширення і вдосконалення відповідного законодавства. Ці зміни в законодавстві, що регулює земельні відносини, спонукали Верховну Раду України до прийняття у жовтні 2001 р. нового Земельного кодексу України (далі — ЗК 2001 р.), який набрав чинності з 1 січня 2002 р. До цього земельні правовідносини регулювалися Земельним кодексом України за редакцією 1992 р. (далі — ЗК 1992 р.), а також окремими законами з цих питань, Указами Президента України, нормативними актами органів державного управління.
Важливу роль у реформуванні земельних відносин, застосуванні правових норм чинного законодавства відведено судам. При виникненні будь-яких спорів, пов’язаних з правом приватної власності на землю та правом користування нею, в яких однією зі сторін є громадянин, законом надано право заінтересованим особам для їх вирішення звертатися до суду. Це відповідає вимогам ст. 124 Конституції про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
З метою вивчення практики розгляду судами справ по земельних спорах із застосуванням відповідного законодавства, виявлення й усунення недоліків при їх розгляді, роз’яснення питань, що виникають під час розгляду цих справ, і для однакового застосування чинного законодавства Верховний Суд України та апеляційні суди здійснили узагальнення практики вирішення справ, які суди розглядали в 2001 р. і в I півріччі 2002 р.
Крім зазначених категорій справ суди вирішували й інші спори, що регулюються земельним законодавством, зокрема про відшкодування шкоди, заподіяної власникам та землекористувачам земельних ділянок. Але таких справ порівняно з тими, що пов’язані з приватизацією землі, значно менше. При цьому законодавче регулювання і практика розгляду їх судами протягом багатьох років в основному стабілізувалися, й особливих труднощів щодо вирішення таких спорів у судах не виникає.
Що ж до стану вирішення судами спорів, що виникають у процесі реформування земельних відносин, то як свідчить аналіз розглянутих справ, хоча в цілому суди правильно відповідно до норм закону вирішують такі спори, але окремі з них допускають помилки в застосуванні законодавства до одних і тих же правовідносин, розглядають справи без з’ясування дійсних обставин справи, ухвалюють неконкретні рішення.
Недоліки у законодавчому регулюванні правовідносин створюють для судів труднощі у вирішенні окремих спорів.
Узагальнюючи судову практику, Верховний Суд України та всі апеляційні суди проаналізували 11235 справ, з них 6790 пов’язані з приватизацією землі, її успадкуванням, 3355 справ — із здаванням в оренду приватизованої землі, 33 справи — про відшкодування збитків, завданих власникам землі, 1057 — щодо спорів з приводу порушення правил добросусідства при користуванні землею. Із усіх зазначених справ позови задоволені у 7368, що складає 65,6 % від кількості аналізованих; відмовлено у задоволенні позовних вимог у 1570 справах, або 13,97 %; залишено без розгляду, закрито провадження з різних підстав у 2354 справах, або 20,95 %.
При вирішенні земельних спорів суди керувалися законодавством, що регулює земельні відносини в державі, зокрема: Конституцією України; ЗК 2001 р.; законами України: від 7 лютого 1991 р. «Про власність», від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство», від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі"; Указами Президента України: від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (далі — Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи…"), від 8 серпня 1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі — Указ Президента «Про порядок паювання земель…"), від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», від 12 квітня 2000 р. «Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи», від 2 лютого 2002 р. «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян — власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)"; постановами Кабінету Міністрів України: від 25 грудня 1998 р. «Про затвердження порядку державної реєстрації договорів оренди землі», від 24 січня 2000 р. «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)».
Крім того, з різних питань реформування земельних відносин були напрацьовані рекомендації та методики, які суди також використовували.
Строки звернення за захистом порушеного права
Процес приватизації землі розпочинався з передачі її у власність КСП, сільськогосподарським кооперативам, акціонерним товариствам (далі — АТ), створеним на базі колишніх колгоспів, радгоспів та інших державних підприємств на підставі державного акта на право приватної власності на землю з доданим до нього списком осіб, які мали право на одержання своєї частки землі.
Після уточнення і затвердження списків таких осіб, обміру одержаних земель було визначено розмір та вартість частки, що припадає на кожного члена колективу, і кожному з них видано відповідний документ — сертифікат про право власності на визначену частку (пай). Власник сертифіката набув право за власним бажанням виділити свою частку, тобто вимагати відведення належної йому частки землі в натурі. При реалізації цього права замість сертифіката, який підлягає передачі державній адміністрації, власник отримує інший документ — державний акт на право приватної власності на конкретну ділянку землі.
За статистичними даними аналізованих справ, позови з вирішення спорів, пов’язаних із паюванням землі, подають в суди в основному такі категорії громадян: колишні члени колгоспів, інших сільськогосподарських підприємств; члени КСП — про визнання права на земельну частку (пай); спадкоємці — про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування.
Неоднаково відповідно до статей 71, 75, 76, 80 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) вирішувалися судами питання щодо дотримання позивачами строків звернення спадкоємців до суду з позовами про визнання права на земельну частку (пай).
У багатьох випадках суди, задовольняючи позовні вимоги, взагалі не перевіряли і відповідно не вирішували питання про наявність підстав для захисту порушеного права внаслідок пропуску строку для звернення до суду та не враховували, що згідно зі ст. 80 ЦК закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.
Так, у справі за позовом С. до КСП ім. Щорса і Московської сільської ради та у справі за позовом Б. до КСП «Таврія» і Любимівської сільської ради про визнання права на земельний пай Вільнянський районний суд Запорізької області задовольнив позови. При цьому суд не звернув уваги на те, що в державні акти на передачу землі у власність були зареєстровані: КСП ім. Щорса — у 1995 р., КСП «Таврія» — у 1994 р. До суду позивачі звернулися відповідно у 2000 р. та 2001 р. Суд не врахував строк позовної давності, не з’ясував поважність причин його пропуску і не дав зазначеним обставинам належної оцінки.
На пред’явлення позову про витребування належного громадянинові майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлений ст. 50 Закону «Про власність» і ст. 71 ЦК трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. У наведених випадках земельна ділянка передавалась у колективну власність юридичній особі, а її члени почали спільно володіти нею після одержання державного акта про право колективної власності. Тому судам необхідно з’ясовувати, з якого часу починається перебіг позовної давності.
У випадках, коли правовстановлюючі документи на майно, придбане кількома особами з метою створення спільної власності, оформлені на одного з них і всі вони користувалися цим майном, строк позовної давності для вимог про визнання права на майно учасника спільної власності, не зазначеного у правовстановлюючому документі, обчислюється відповідно до ст. 76 ЦК з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися, що його право на це майно оспорюється, а не з часу оформлення угоди на придбання майна.
Траплялося, що суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання права на земельну частку (пай) і розглядали їх по суті без з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до вирішення спору.
Наприклад, до Берегівського районного суду Закарпатської області надійшло 11 позовних заяв з вимогами про видачу сертифіката про право власності на земельну частку (пай) і відведення цієї частки в натурі. При цьому в п’яти з них позови пред’явлено до районного відділу земельних ресурсів та реорганізаційної комісії КСП, в інших чотирьох — до районної державної адміністрації, сільської ради та комісії по реорганізації КСП і в двох справах — до районного відділу земельних ресурсів та ліквідаційної комісії сільськогосподарських підприємств.
Усі позови суд задовольнив. Але оскільки відповідачами за позовами були різні органи, то суд відповідно постановив рішення, згідно з якими в одних випадках видати сертифікати на земельну частку (пай) та виділити земельну ділянку в натурі зобов’язав Берегівський районний відділ земельних ресурсів, а в інших районний відділ земельних ресурсів та ліквідаційну комісію, або райдержадміністрацію — видати сертифікат, а сільську раду і ліквідаційну комісію (комісію з реформування КСП) — виділити земельний пай в натурі.
При вирішенні цих справ суд не врахував, що відповідно до Указу Президента «Про порядок паювання земель…» сертифікати на земельну частку (пай) видають районні державні адміністрації, які і є належними відповідачами за такими вимогами.
Місцеві державні відділи земельних ресурсів, у тому числі районні, є землевпорядними органами і не наділені повноваженнями щодо видачі державних актів або сертифікатів, а тому пред’являти до них вимоги про це не можна.
Місцева рада може бути відповідачем у справах щодо вирішення земельних спорів за умови, що спірні землі перебувають у віданні цієї ради, зокрема в тих випадках, коли у її віданні перебувають не розпайовані землі, або резервний фонд землі, або землі, що підлягали паюванню, та в інших випадках, коли спірна земельна ділянка перебуває у власності чи користуванні відповідної ради.
Вирішення спорів про право на земельну частку (пай)
Процес приватизації землі, що триває в державі й нині, розпочався після прийняття 13 березня 1992 р. Постанови Верховної Ради України N 2200-XII «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі».
На базі колишніх колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств були створені КСП, яким землю передано на підставі державного акта на право колективної власності на неї. Таке право на землю отримали всі колишні працівники колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських утворень, пенсіонери, які стали членами новостворених КСП. Кожному з них належала частка (пай), кожен набув право при бажанні отримати її для самостійного господарювання, створення селянського (фермерського) господарства, передачі в оренду або залишення своєї частки землі у колективній власності членів КСП на умовах оренди.
На практиці втілення прав на землю супроводжувалося великим обсягом робіт з уточнення і погодження списків осіб, які мали право на земельну частку (пай), складення схеми поділу земель, визначення розміру та вартості цих часток. Під час цієї роботи виникали спори, за вирішенням яких заінтересовані особи зверталися до суду.
Право на земельну частку (пай) згідно з п. 2 Указу Президента України «Про порядок паювання земель…» мають члени КСП, кооперативу, АТ, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Вирішуючи питання про право певної особи на земельну частку (пай), суд повинен з’ясувати, чи була ця особа членом КСП на час передання державного акта про право колективної власності на землю та чи була вона внесена до списку осіб, що додається до цього державного акта.
Не всі суди при розгляді справ про визнання права на земельну частку (пай) враховували, що таке право виникає у члена КСП з моменту одержання цим підприємством (товариством, кооперативом) державного акта на право колективної власності на землю.
Ось приклади такого підходу деяких судів до вирішення зазначених справ. Ярмолинецький районний суд Хмельницької області задовольнив позов М. про визнання права на земельну частку на землях СТОВ «Вітчизна» за її матір’ю Г., яка померла 3 липня 1995 р. Суд постановив рішення без з’ясування дати отримання товариством державного акта на право колективної власності на землю.
А Кегичівський районний суд Харківської області задовольнив позов М. до ПОСП «Зоря» про видачу сертифіката на земельну частку з тих підстав, що позивачка працювала в колгоспі, а потім у колективному підприємстві з 10 вересня 1989 р. до 17 березня 1996 р. і на час виходу Указу Президента «Про порядок паювання земель…» була членом недержавного сільськогосподарського підприємства. При цьому державний акт на право колективної власності на землю та списки до нього не досліджувалися і до уваги не бралися, зокрема, коли акт на право колективної власності на землю отримано господарством, хоча саме ці обставини мають велике значення у вирішенні таких спорів.
Не всі суди однаково вирішували питання про підстави виникнення права на одержання земельної частки (паю) навіть у межах однієї області.
Так, Бучацький, Підволочиський і Теребовлянський районні суди Тернопільської області відмовили у задоволенні позовів спадкоємцям про право власності на земельну частку (пай), посилаючись на те, що спадкодавці хоча й були членами КСП і внесені у списки, додані до державних актів на право колективної власності на землю, однак не встигли отримати земельні сертифікати, оскільки померли до їх видачі.
Інші районні суди цієї ж області — Підгаєцький, Козівський, Шумський, Тернопільський — дотримувалися позиції, що право на пай виникає у члена КСП з моменту одержання цим підприємством землі у колективну власність, незалежно від того, чи був одержаний сертифікат.
Деякі суди вважають, що член колективу будь-якого сільськогосподарського підприємства, незалежно від того, скільки він там пропрацював до створення на базі підприємства КСП, за умови, що він не подавав заяви про прийняття його в члени КСП і не був внесеним до списку, доданого до державного акта на право колективної власності на землю, права на земельну частку (пай) не набуває.
Зокрема, Кременчуцький районний суд Полтавської області відмовив у позові М. про визнання права на земельну частку (пай) виходячи з того, що з 1990 р. по 20 серпня 1996 р. він працював у радгоспі, який 21 серпня 1996 р. на підставі рішення загальних зборів реорганізовано в КСП. 31 березня 1997 р. підприємству видано державний акт на право колективної власності на землю з доданим відповідним списком. Позивач не звертався із заявою про прийняття його в члени КСП. Позицію районного суду в цій справі підтримав апеляційний суд Полтавської області. Зрештою позивача не включили до списку осіб, які мають право на земельний пай.
Є суди, які при задоволенні вимог колгоспних пенсіонерів про визнання права на земельну частку (пай) не зважають на наявність чи відсутність обставин, пов’язаних із подачею ними заяв про прийняття в члени КСП.
Так, Саратський районний суд Одеської області задовольнив позов Д. до Кривобалківської сільради, СВК ім. Кірова про визнання права на земельну частку (пай), пославшись на те, що позивачка з 1948 р. працювала в колгоспі ім. Кірова, в 1973 р. вийшла на пільгову пенсію і на час отримання державного акта про право колективної власності на землю була колгоспною пенсіонеркою. Однак її до списку осіб, які мають право на отримання земельної частки (паю), чомусь не внесли.
Інколи, задовольняючи позови про визнання права власності на земельну частку (пай), суди у постановлених рішеннях посилалися на доводи, які не давали підстав для задоволення позову, або ж задовольняли такі позови без з’ясування важливих обставин. Однією з них є те, чи був позивач членом колективу і чи внесений до списку, доданого до державного акта на право власності на землю.
Повний текст:
Практика розгляду судами земельних спорів Ср 29 Жовтня 2008р. 12:05
Коментарі (0)
